Имеет ли остеклять балкон, если он совсем маленький
Занять балконное пространство под полезные цели - мечта любого владельца квартиры. Однако иногда слишком мала площадь, ограниченная перилами балкона. В таких случаях на тёплое остекление, которое могло бы сберегать внутреннее тепло даже зимой, рассчитывать не приходится, ведь оно ещё больше уменьшит пространство. Но есть другой вариант - установить алюминиевые раздвижные окна https://oknasitreid.ru/holodnoe-alyuminievoe-razdvizhnoe-osteklenie/ с выносом. Это уже будет остекление холодного типа. И оно, кстати, прекрасно монтируется на тонкие парапеты (в отличие от массивных пластиковых конструкций).
Преимущества вы всё-таки получите
Раздвижное остекление из алюминия даёт немало преимуществ:
- Это барьер на пути ветра и сквозняков.
- Внутри помещения образуется уютная атмосфера.
- Обеспечивается защита от косого дождя, снега, пыли.
Если ещё раз подумать об экономии пространства, на ум приходит небольшая толщина конструкции. Это добавляет и лёгкости изделию, которая изначально обеспечена самим металлом (алюминием). Подобные раздвижные окна можно установить не только строго по периметру балкона, но и с выносом за них. А нижнюю часть балкона вы сможете утеплить любыми из доступных на рынке материалов - обшить пеноплексом и сайдингом или придумать другие варианты. Утепление поглотит часть кубатуры, но в общей сложности она останется неизменной, т. к. оконный блок будет вынесен на 10-15 см.
Зачем вообще остеклять маленький балкон
Обладателям маленьких балконов следует изначально понять: на таких площадях сильно не развернуться. Какой смысл обустраиваться до уровня библиотеки, рабочего кабинета, творческой мастерской?
Лучше осознанно реализовать идею прохладного закутка, в котором можно (кстати, вполне эстетично, обустроив балкон стильными шкафчиками и стеллажами) хранить домашние заготовки на зиму. Или редко используемый спортивный инвентарь, дачную утварь и так далее. Холодного алюминиевого остекления с раздвижными окнами для этих целей более чем достаточно.
Дата: 13.11.2023.В наші дні під словом “лицар” ми маємо на увазі чесну і шляхетну людину, яка готова завжди прийти на допомогу слабким і скривдженим. Що ж являло собою лицарство як історичне явище? Це був особливий привілейований прошарок середньовічного суспільства, основним заняттям якого була військова справа. Подібні соціальні групи існували і в східних країнах (сипахи в Османській імперії, самураї в Японії), але зазвичай це поняття пов’язують з історією Західної і Центральної Європи VIII-XV століть.
Від пажа до лицаря
Оволодіння рицарським ремеслом вимагало особливої підготовки. Вона починалася з дитинства. До 7 років хлопчиків виховували вдома, розвиваючи за допомогою фізичних вправ силу і військовий дух. Так тривало до 7 років. Потім майбутнього рицаря відправляли до двору сеньйора, де починався основний етап навчання. Після прибуття в замок свого патрона він отримував звання пажа або валета. У його обов’язки входило супровід лицаря і його дружини на полюванні, в подорожах, в гостях. Пажі також були посильними і прислужували за столом. Паралельно з цим майбутнього рицаря навчали володіти зброєю, управлятися з мисливськими собаками і ловчими птахами.
Велике значення надавалося вихованню в юнаках моральності та естетичного смаку. Предметом перших уроків пажа була релігія, статути якої він не тільки повинен був дотримуватись, як зразковий християнин, але й охороняти їх ціною життя і смерті. Викладала цю дисципліну набожна і доброчесна дама замку. Подібні заняття були покликані вселити повагу не тільки до священних предметів, але і до прекрасної статі. Молодого пажа також учили грати в шахи, співати і грати на лірі, складати вірші.
У 14 років хлопця посвячували в зброєносці: священик брав з вівтаря меч і пояс і, благословивши їх, перепоясував молодого дворянина. Зброєносці поділялися на класи: кравчі (прислужували за столом), шталмейстер (доглядали за бойовими кіньми) і зброєносці при дружині рицаря. Вершиною цієї ієрархії була посада зброєносця, що знаходився при особі лицаря. Він повинен був охороняти свого пана, утримувати в порядку його зброю і обладунки, супроводжувати його в бойових походах і поїздках до іноземних дворів.
По досягненні 21 року юнак, який успішно пройшов всі випробування, ставав лицарем. Дату посвяти призначав сеньйор. Зазвичай вона відбувалася в переддень якихось важливих подій: укладення миру, весіль титулованих осіб або церковних свят. Після сповіді і причастя майбутнього лицаря вбирали в білий одяг – символ непорочності. Потім він вирушав до церкви, де проводив ніч у молитвах. На світанку приходили за ним старі заслужені лицарі і відводили юнака в баню. Потім йому надягали на шию перев’язь з мечем і укладали в ліжко, покриваючи білою або чорною тканиною, що символізувало очищення від гріхів.
Потім кандидата в лицарі вели до церкви, де він давав урочисту клятву захищати віру, допомагати слабким і знедоленим, тримати дане слово, бути мужнім і вірним сеньйорові, уникати гордості, марнославства, грошолюбства, марнотратства і скупості. Парубок ставав на коліна і сеньйор ударяв його мечем навзнаки три рази, заслужені лицарі надягали юнакові шолом, лати і золоті шпори, давали меч, щит і коп’є. Кожен з цих лицарських атрибутів грав особливу символічну роль: шолом означав фортецю розуму, лати – недоступність серця їх носія різним порокам, шпори – невтомність у справах, меч – правосуддя, щит – захист і опіку всіх нужденних в цьому, коп’є – перемогу правди над брехнею .
Такий був обряд посвячення в мирні дні. Але під час війни рицарське звання часто надавалося серед табору або на полі битви. У цьому випадку всe обмежувалося трьома ударами по плечу обранця і прочитанням над ним молитви.
Лицарі, яких присвячували в це звання у воєнний час, носили й різні назви, згідно тим обставинам, завдяки яким їм дарували це почесне звання; так, були лицарі битви, лицарі нападу, лицарі підкопу та інші.
Лицарська символіка
Кожен лицар одержував свій герб. Він зображувався на всeм його майні: одязі, зброї, збруї, стінах замку і т.д. Герби служили як відмітними знаками на полі бою, так і показником знатності роду і діянь предків. Для створення гербів використовували наступні кольори: золотий – що символізував багатство, силу, вірність і постійність; срібний – невинність; блакитний – велич і красу; зелений – надію, свободу і достаток; чорний – скромність, освіченість, печаль; червоний – хоробрість та мужність. З їх допомогою малювали різні алегоричні зображення: хрест – символ хрестових походів; вежа – завойований замок; зірка – нічний бій; півмісяць – перемога над мусульманином; лев – хоробрість; орел – доблесть та ін. Вони затверджувалися сеньйором і передавалися у спадок, не змінюючись. Але часто в нагороду за подвиги правителі дарували лицарям свій герб або додавали в їх емблему нові деталі. Цим пояснюється наявність у французької знаті великої кількості гербів з королівськими ліліями. Крім зображень, на рицарських гербах поміщали девізи – короткі вислови, що служили для пояснення його сенсу. Часто вони служили лицарям і бойовим кличем.
Покликання для обраних
У лицарське звання зводилися лише дворяни; але були і такого роду випадки, що в це звання зводилися і простолюдини; звичайно це робилося або через будь-яких особливих заслуг простолюдина, або при якихось надзвичайних обставинах. Але в даному випадку один тільки государ мав право зводити простолюдина в звання лицаря, а обраний від дня посвячення робився вже дворянином і користувався всіма правами лицарського звання. Присвячені в лицарі з простих воїнів селяни називалися “лицарями з милості” (“les chevaliers de grace”). Велике число лицарів-трубадурів вийшло з простолюдинів, і тільки завдяки своїм славним подвигам ці люди досягли такої честі.
Так, у переказах про короля Артура є епізод, коли Артур присвячує в лицарі сина скотопаса. Правда, далі виявляється, що присвячений – незаконний син одного короля, але, присвячуючи його в лицарі, Артур не знав про це.
Але було ще й таке звання, якого могло домагатися тільки вище дворянство, а саме звання знаменного лицаря (les chevalier banneret). На полі битв перед знаменними лицарями несли квадратний прапор із зображенням їх герба і девізу; такий прапор декілька нагадував церковну хоругву.
З часом лицарі склали особливий клас людей, на кшталт військового братства. У Франції лицарі називалися шевальє, в Іспанії – кабальєрос, в Німеччині – ріттери. Навіть лицарі різних народів не вважали один одного чужими. Їх об’єднували лицарські правила, обов’язкові для всіх. Віра в Бога, лицарська честь, хоробрість у бою і повага до дами – ось головні заповіді лицаря. Засудженню підлягали скнарість і скупість, не прощалася зрада.
У дні різних свят та урочистостей було прийнято влаштовувати турніри, на яких лицарі змагалися у військовому мистецтві. Сутички проходили як один на один, так і між цілими загонами. І хоча лицарі билися тупою зброєю, траплялися і трагічні випадки, (наприклад загибель французького короля Генріха II від осколка списа, що потрапило йому в око). Переможцем оголошувався той, хто першим вибивав супротивника з сідла. Нагородою йому зазвичай служила зброя, обладунки або кінь. Нагородження провадила “королева свята”, обрана самим лицарем.
І в наш час у Великобританії, віддаючи данину традиціям, присвоюють рицарські звання вчeним, артистам і спортсменам.
