Середньовічний Хотин

Не всі християни були згідні з такою крайністю в розумінні життя в вірі. Іспанська монахиня Ігірія, яка на початку V ст. побувала в Єрусалимі, в своєму щоденнику описувала життя християн того часу. Вона описує недільне богослужіння. Перше, що вона побачила - це великий натовп людей, який зібрався біля дверей церкви. Вони прийшли завчасно, щоб напевно потрапити до середини:

Малюнки, що з’явилися в церквах на стінах, на вівтарях після страшної чуми 14 століття, і які називають «Танок смерті», свідчать про намагання з одного боку оволодіти цим страхом, а з другого про бажання заробити грошей на цьому явищі – страху смерті. Бо комерціалізацію страхів розпочала саме церква, але сьогодні церква не може конкурувати з Голівудом. Щось є принизливе для церкви, що вона змушена конкурувати за людський розум, психіку, з індустрією розваг. Це свідчить про небезпечне становище саме церкви. Але коли йдеться про «відродження» середньовічного стану мислення на новому витку історії, то мова не про відродження влади церкви в суспільстві, хай вже вони вибачають, а про відродження ідеального панування віри у суспільстві не через монопольну владу над духом людей того політичного утворення, яким завжди була панівна церква, а через створення умов для вільного вибору такого світогляду.

Аби перепочити від великої кількості інформації, отриманої під час екскурсії, та переосмислити її, присутнім запропонували уявити себе придворними гостями і переглянути танець для королеви, який танцюють лише дівчата. Середньовічні мотиви й танець закінчилися, а приємні сюрпризи — ні. Наступним етапом нічної екскурсії стала презентація одягу середньовічних дам. Кожна присутня пані могла відкрити для себе тонкощі та хитрощі гардеробу тогочасної жінки, які були схожими на капустини, адже одяг складався з багатьох деталей. Найбільш сокровенним для жінки була білизна з білого льону, яку в жодному разі не можна було показувати оточуючим. Важливим елементом жіночого гардеробу був пояс, який був окрасою та мірилом достатку, бо чим довшим він був, тим заможнішою була пані. Змінні рукави обов’язково мали б бути темного кольору, адже що темніший тон тканини, то заможнішою вважали жінку. Також змінні рукави служили для того, аби за допомогою однієї сукні та декількох пар рукавів можна було урізноманітнити гардероб. Окрім того, рукав міг бути подарунком для коханого чоловіка, відтак, коли дівчина знімала рукав із власної руки та дарувала своєму обранцеві, це була своєрідна клятва у вірності та коханні. За довжиною та гучністю головних уборів (покривал і шоперонів) також визначали статус особи, бо в середині в них були кульки, які при русі жінки дзвеніли. На ноги одягали шози — довгі шкарпетки та взуття. Демонстрацію жіночого одягу змінив показ чоловічого, який мав бути як у справжнього рицаря — зручним і захищати від несподіваних нападів ворогів.

Можна погодитись з точкою зору тієї частини дослідників, які пов’язують носіїв милоградської культури із балтськими племенами, оскільки вона підтверджується археологічними та лінгвістичними даними, але правдоподібно, що у її складі на території цього регіону перебувала й якась частина праслов’ян. На думку дослідників, проживання носіїв милоградської культури у різному етнічному оточенні спричинило певні відмінності в культурі різних регіонів милоградської етнокультурної спільноти і, внаслідок цього, виникнення локальних варіантів на території її поширення, які мали етнокультурну специфіку [1, с. 251]. В епоху пізньої бронзи на території Західнополісько-волинського регіону проживали носії тшинецько-комарівської культури, які, на думку багатьох дослідників, є першопочатковим етапом праслов’ян. Можливо, що праслов’янські нащадки тшинецького населення увійшли до складу милоградської етнокультурної спільноти в Західнополісько-волинському регіоні. На цій території до її складу можливо також увійшли й нащадки висоцької культури, які тут проживали в попередні історичні часи. На думку дослідників, милоградська культура походить від лебедівської [1, с. 251]. Але Л. Залізняк вважає, що носії милоградської культури переселились у I тис. до н.е. з Південної Балтії на Полісся, Волинь та Середнє Подніпров’я [5, с. 448]. Якщо вірною є думка Л. Залізняка, то правдоподібно, що носіями милоградської культури були західнобалтські племена. За даними дослідників, в бронзову епоху та в ранньому залізному віці на південному березі Балтійського моря проживали балтські племена: це носії прабалтської культури та носії культури західнобалтських курганів, яку представляли західні балти [6]. Археологічні та лінгвістичні дані не зафіксували проживання праслов’ян в I тис. до н.е на південному узбережжі Балтійського моря. Такі різні погляди на появу милоградської культури на території України свідчать про невирішеність цього питання.

Коли Єпископ виходить вперед, вони всі підходять, щоб поцілувати його руку; і тоді єпископ відправляється у свій дім. З цього моменту всі монахині йдуть до святилища і до ранку співають псалми і антифони...