Правда про середньовічних жінок-воїнів

9 січня 2014 р.

Середньовічні жінки-воїни

Більшість людей (особливо ті, хто любить середньовіччя) бачили цих войовничих дам по телевізору — в тому чи іншому фільмі. Звісно, це скоріше говорить про те, наскільки популярна в наш час ідея гендерної рівності, жіночої сили, образів, які виливаються в таких от воїтельок в історичних фільмах. Перш за все ми показуємо, що жінка не гірша від чоловіка, і в тому числі не гірше може битися. Тут тобі й відома Меріда з мультфільму “Хоробра серцем”, і Меріон з серіалу ВВС “Робін Гуд”, чудово зіграна Кайрою Найтлі Гвіневера з одного з фільмів про Короля Артура, все, від похмурої після римської Британії до веселої Британії Робіна Гуда.

Кайра Найтлі. Фото з фільму "Король Артур"

Але як же бути тим з нас, хто стоїть за історичну точність та відчуває повагу до історичних реалій? Як їм дивитися на цих персонажів фільмів та книг? Автор цієї статті — дівчина, і в неї нема ніяких внутрішніх проблем зі сприйняттям сильних жіночих персонажів, але багато хто з них схожий на якусь феміністську агітку, а не на реальну людину. Що робити з цим, як це обґрунтувати? Звісно, автори не мають неодмінно показувати жінок лише безпорадними фіялками, які верещать, коли бачать мишу, але героїні фільмів часто зображені настільки сильними, що це переходить всі межі довіри.

Працюючи на догоду політичній коректності, яка переважає над історичною достовірністю, або на догоду тиранії Голівуду з його засиллям довершених жінок на екрані, ми маємо визнати, що такі твори — псевдоісторичні, і за ними важко побачити реальні ролі, очікування, проблеми та сподівання середньовічних жінок. Одна частина цієй проблеми полягає в твердженні, що жінки в суспільстві минулого були класом, який безнадійно утискали, і це те, що треба показати. Історична правда за дуже рідкими винятками може нас здивувати, бо це і так, і не так.

Крістіна де Пізан, дуже працьовита французька письменниця п’ятнадцятого століття, в своїх порадах дружинам баронів пише наступне: “Вона повинна мати дух, такий же міцний, як у чоловіка. Це значить, що вона повинна володіти не лише уміннями, потрібними для ведення господарства, не тільки чисто жіночими чеснотами. ЇЇ люди повинні бути певні, що вона надасть їм будь-який захист у відсутність її лорда, в ситуації, коли хтось захоче нашкодити їм”.

Вона ж пише, що дамі “необхідно знати, як користатися зброєю, розуміти все, що торкається цього, вона має бути готовою почати напад чи організувати оборону, якщо це буде потрібно. Вона має піклуватися про те, щоб її фортеці були добре укріплені та організовані… вона має знати, які сили може викликати з упевненістю, а на які не варто розраховувати, бо їх обіцянки порожні… вона має надавати мужності своїм воїнам, вміти говорити з ними, надихати їх на сумлінне виконання обов’язку».

Королева Англії Мод чи Матільда у відсутність свого чоловіка мала правити країною, мала для цього абсолютну владу та повноваження, щоб справи були в повному порядку. Це означає, що від шляхетної жінки очікували в тому числі уміння віддавати накази солдатам, якщо — ні, тільки якщо обставини цього вимагали. Це не має нічого спільного з ідеалом фемінізму — жодна з цих жінок не хотіла доводити, що вона не слабша за чоловіка. Але необхідність бути сильною та вміти керувати військом витікала з чисто практичної необхідності захищати рідних та свої землі, якщо вони опинилися під загрозою. Якщо чоловіка знатної жінки не було поряд, вона мала брати всю відповідальність на себе.

Поради Крістіани могли не всюди вважатись прийнятними, їх не всі схвалювали, і точно вони не були загальною думкою, але не дивлячись на це є багато свідоцтв про жінок, які брали участь в війнах і навіть власне билися.

Кейт Бланшет. Фото з фільму"Робін Гуд"

В книзі “Життя в середньовічному замку”, написаній американськими істориками Джозефом та Франсуа Гійє, наприклад, такий випадок під час громадянської війни між Стефаном та Матильдою в дванадцятому столітті в Англії, відомому як “анархія”. «Королева Матильда мала вистояти проти іншої Матильди, дружини Стефана, “яка мала жіноче тіло, але чоловічу рішучість”, очолила своїх солдатів під час нападу на Лондон, наказавши їм діяти в місті якомога жорстокіше, грабунком та насильством, вогнем та мечем”.

Ще одна войовнича дама — Нікола де ла Хей, описана як “енергійна літня жінка”, яка “керувала роялістською цитаделлю Лінкольн Касл проти принца Луї Французького та англійських баронів-повстанців в часи, коли помер король Іоанн, і втримувала фортецю, відбиваючи атаку за атакою, поки не надійшли війська Уільяма Маршала”.

Це говорить про те, що при необхідності жінки шляхетного походження не лише очолювали війська, а й за можливості надягали обладунки, що, правда, не обов’язково означало активну участь в битві. За відсутності чоловіків чи інших відповідно уповноважених чоловіків багато хто з жінок приймав на себе всю міру відповідальності, коли треба було воювати, організовувати оборону чи навіть власне битися, і чому б ні, якщо їх землі, спадок, замок чи королівство були в небезпеці.

Жінки, які так чинили, далеко не завжди заслуговували цим повагу чи захват, особливо якщо вони діяли з безжалісною рішучістю, але якщо цього вимагала практична потреба, то мало хто дуже вже заперечував проти здатності жінки “проявити чоловічий дух” чи прийняти повноваження лідера, щоб керувати чи битись. І точно вже жінки при цьому не вдягали шкіряних бікіні та не розпускали волосся.

Останнє чудово виглядає в голлівудському кіно, а в дійсності було б просто дурнувато. Шестидесятирічна Нікола де ла Хей навряд чи красиво виглядала б в голлівудському блокбастері, і мені здається, не так уже це й погано.

Реальні історичні факти надихають більше й виглядають красивіше, ніш гламурна кінофантастика, хоча жінки, які керували арміями, не прагнули до того, щоб виглядати принадніше чи ствердити себе як феміністок, вони просто були звичайними жінками, які намагались битись за те, в що вірили.

Фото з фестивалю
Непогані сокири, але професійні алебардисти надають перевагу легкій зброї.
FAQ
faq image