Середньовічний Хотин

Але інша група дослідників, яких стає все більше, пов’язує носіїв милоградської культури з балтськими племенами (з одним їх відгалужень), зважаючи на її походження та поширення на території Південної Білорусі балтських гідронімів [1, с. 252]. На балтську приналежність милоградської етнокультурної спільноти вказує, зокрема, її поховальний обряд. За даними І. Свєшнікова, в милоградських похованнях в басейні р. Горинь захоронені лежали головою на схід. Зафіксовані також випадки поховань з орієнтацією на південний схід [9, с. 71-74]. Як відомо, східна орієнтація праслов’ян в північній Україні має балтське походження. Згідно лінгвістичних даних В. Барана, вся територія Прип’ятського Полісся вкрита балтськими гідронімами, які передують слов’янській гідро- і топонімії і слов’янським археологічним культурам [3, с. 80]. Ці лінгвістичні дані можуть свідчити про балтське походження милоградської культури. На думку дослідників, її носії перебували в певній ізольованості від південних сусідів, що могло виникнути внаслідок їх приналежності до іншого етномовного світу [1, с. 255].

Що вивчає середньовічна історія України? Книга, яку ви тримаєте в руках, допоможе вам дізнатися, що відбувалося на українських землях у період середньовічної історії. Працюючи з нею, ви зможете сформувати уявлення про те, як після Великого переселення слов’ян розпочалося формування східнослов’янської державності. Довідаєтеся про те, як виникла і розвивалася утворена східними слов’янами найбільша держава європейського середньовіччя — Київська Русь. Дізнаєтеся про Галицько-Волинське князівство та його місце в розвитку української державності. Простежите, як і чому українські землі опинилися в складі Великого князівства Литовського, Польського королівства та інших держав у другій половині XIV—XV ст.

Середньовічні відьомські процеси Яка історія розвитку середньовічної демонології, як вплинуло на теологію вчення Августина, як концепція Фоми Аквінського змінила уявлення про договір з дияволом в пізнє Середньовіччя, і в чому відмінність чаклунства від єресі, розповідає кандидат історичних наук Ольга Тогоєва. Майко (учениця гейші) з охагуро і зачіскою сакко в останній день її учнівства

Основним видом мистецтва у романський період була архітектура. її можна назвати церковною, тому що церква була головним замовником шедеврів мистецтва. Важливим архітектурним завданням стало створення кам'яного монастирського храму, який задовольняв би вимоги церковної служби. Церковна романська архітектура опиралася на досягнення каролінзького періоду і розвивалася під впливом античного, сірійського, візантійського та арабського мистецтв. Головним типом храму була базиліка, але вже значно ускладнена в плані та композиції. Внутрішня частина храму прикрашалася монументальними розписами - фресками.

Критерії віднесення виникнення празької етнокультурної спільноти до великого масштабу: 1. Постання етносу є найвищим і завершальним етапом етногенезу будь-якого народу, що свідчить про великий масштаб виникнення празької етнокультурної спільноти. 2. Таким чином виникнення празької етнокультурної спільноти є поворотним моментом в етногенетичній історії українського етносу, оскільки її носії, крім того, що вони вже були східними слов’янами, а не східними праслов’янами, вони вже представляли зародок українського етносу. 3. Лінгвістичні дані Г. Півторака свідчать, що в V – VI ст. остаточно розпалась праслов’янська етномовна спільність [8, c. 43], що припадає на часи існування празької культури. 4. Етнопсихологічна консолідація слов’ян, яка в Ранньому Середньовіччі набула значних масштабів, що знайшло втілення в усвідомленні ними належності до одного слов’янського племені, етносу. В цей історичний період на всіх слов’ян поширюється етнонім sklave, що на думку В. Барана «визначає рівень їхньої свідомості» [2, с. 272]. Оскільки український етнос повністю сформувався в більш пізніші середньовічні часи, то празька етнокультурна спільнота не була в повній мірі завершальним і найвищим етапом його етногенезу. Ця етнокультурна спільнота представляла початковий етап українського етносу в Західнополісько-волинському регіоні, тому вона стояла на більш вищому рівні етногенетичного еволюційного розвитку, ніж попереднє слов’янське населення на території України.