Середньовічний Хотин

Одночасно він багато проповідував і писав про питання віри і доктрини, прагнучи зрозумілості і визначеності положень християнства. Подвійний успіх папи Григорія був важливим в першу чергу для місіонерів, що відправлялись у найвіддаленіші місця Європи. Вони мали запропонувати правителям-варварам і переконливе духовне вчення, і ефективну систему правління.

Антифон Антифон був відмінною рисою середньовічної псалмодії. В деяких псалмах є короткий приспів, який звучить після кожного вірша. Прикладом цього є псалми «Алилуя», що були розділені окликами «Алилуя». Тисячі таких прикладів складались в середньовічні часи і розміщувались між віршами псалма для того, щоб дати духовний коментар чи підкреслити тему богослужіння. Слова могли були взяті як із самого псалма, так і з іншого місця Писання. Як би то не було, якщо цей приспів чергувався з віршами псалма, то він і називався антифоном (з грецької «той, що звучить пізніше»).

Для укріплення влади римської церкви Григорій послідовно прагнув до одноманітності у богослужінні. Різноманітні латинські літургії були поглинуті Римською, що неминуче мало вплив на мелодії характерні їм.

Чому погані ці «просвітницькі» рецепти здобуття знань? Що такого вкрай некорисного принесла з собою епоха «тріумфального Розуму»? Страшенну методичну однобокість в пошуку знань, наголос тільки на емпіричні дані, оброблені логічним апаратом нашої психіки. Власне, система освіти, яку ми маємо дотепер, є просвітницькою, «гуманістичною», як її ще називають. Чи треба доводити, що назва «гуманістична» є викликом та глумом над тим, до чого вся ця система врешті решт привела нас всіх в світі? Тоталітаризм в усіх людських відношеннях – від родинних зв’язків до надособистих на рівні держави, атеїзм, що є релігією відчаю та образи на Бога, духовне зубожіння, самотність, психологічне травмування людини, яка потім травмує природу, своє середовище, дегуманізація культури, виродження родинних зв’язків, і над усіма втратами та збитками процвітає лише воєнно-промисловий комплекс та сфера сумнівних розваг?

Можна погодитись з точкою зору тієї частини дослідників, які пов’язують носіїв милоградської культури із балтськими племенами, оскільки вона підтверджується археологічними та лінгвістичними даними, але правдоподібно, що у її складі на території цього регіону перебувала й якась частина праслов’ян. На думку дослідників, проживання носіїв милоградської культури у різному етнічному оточенні спричинило певні відмінності в культурі різних регіонів милоградської етнокультурної спільноти і, внаслідок цього, виникнення локальних варіантів на території її поширення, які мали етнокультурну специфіку [1, с. 251]. В епоху пізньої бронзи на території Західнополісько-волинського регіону проживали носії тшинецько-комарівської культури, які, на думку багатьох дослідників, є першопочатковим етапом праслов’ян. Можливо, що праслов’янські нащадки тшинецького населення увійшли до складу милоградської етнокультурної спільноти в Західнополісько-волинському регіоні. На цій території до її складу можливо також увійшли й нащадки висоцької культури, які тут проживали в попередні історичні часи. На думку дослідників, милоградська культура походить від лебедівської [1, с. 251]. Але Л. Залізняк вважає, що носії милоградської культури переселились у I тис. до н.е. з Південної Балтії на Полісся, Волинь та Середнє Подніпров’я [5, с. 448]. Якщо вірною є думка Л. Залізняка, то правдоподібно, що носіями милоградської культури були західнобалтські племена. За даними дослідників, в бронзову епоху та в ранньому залізному віці на південному березі Балтійського моря проживали балтські племена: це носії прабалтської культури та носії культури західнобалтських курганів, яку представляли західні балти [6]. Археологічні та лінгвістичні дані не зафіксували проживання праслов’ян в I тис. до н.е на південному узбережжі Балтійського моря. Такі різні погляди на появу милоградської культури на території України свідчать про невирішеність цього питання.