Середньовічний Хотин

Тримається вітраж на залізній арматурі, що закріплена у кам'яних амбразурах та сплетіннях віконних прорізів. Звичайними сюжетами для вітражів були сцени із Старого та Нового Завіту, житія святих, а також зображення Страшного суду. Характерним вікном у готичному соборі була кругла «роза» над центральним порталом, як правило, у вигляді орнаментального вітража.

Підкльошева культура ідентифікується як давньослов’янська шляхом встановлення ретроспективних зв’язків між нею і наступними археологічними культурами: пшеворською, а потім культурами історичних слов’ян: празько-корчацькою, пеньківською, північно-західними слов’янськими старожитностями VI – VII ст. [12]. Не можна погодитись із тими ланками, які стосуються празько-корчацької і пеньківської культур. Празько-корчацька культура виникла в Україні, а в Польщу вона потрапила після переселення туди її носіїв в часи великого розселення слов’ян. Пеньківська культура взагалі не існувала на території Польщі. З наукових даних В. Барана випливає, що на основі слов’ян пшеворської культури сформувалась дзедзіцька слов’янська культура [2]. Отже, можна вважати вірною таку схему ретроспективних зв’язків: підкльошева, пшеворська, дзедзіцька культури, північно-західні слов'янські старожитності VI— VII ст. У їх складі перебували слов’яни (у перших двох праслов’яни, а в наступних – середньовічні слов’яни).

Тому сьогодні, так само як і 150 років тому, маємо загалом непереконливу ситуацію в суспільствознавстві, коли кожен небайдужий вигадує свою систему малозрозумілих термінів, намагаючись вигадати якомога ширші поняття для нових уявлень про природу суспільства. І всі ми бідкаємося через хаос і брак евристичних, чи то узагальнюючих теорій, які б могли сприяти новій життєстверджуючій хвилі нашого розуміння самих себе. Тобто, здається, ми-таки загубили шлях, котрим мали б йти у віднаходженні нашого власного протоколу, завдяки котрому ми існуємо як вид на землі, а відчуття хаосу підштовхує до активних дій.

Призначений цісарем Леопольдом єпископ де Камеліс одержав право на вільне поширення “освіченості і культури”. З його ініціативи відкриваються нові школи. 1699 р. він видав у Трнаві “Буквар” народною мовою і переклав з латини на народну мову “Катехизис”.

Етнічне походження милоградської етнокультурної спільноти в наш час остаточне ще не з’ясоване. Одні дослідники пов’язують її з балтськими племенами, а інші з предками слов’ян. На думку О. Мельниковської, носії цієї культури представляли неврів Геродота, яких багато дослідників відносить до пращурів слов’ян. [1, с. 252]. С. Рассадін вважає, що Неврида була розташована на Волині [1, с. 252].