Середньовічний Хотин

Можна погодитись з точкою зору тієї частини дослідників, які пов’язують носіїв милоградської культури із балтськими племенами, оскільки вона підтверджується археологічними та лінгвістичними даними, але правдоподібно, що у її складі на території цього регіону перебувала й якась частина праслов’ян. На думку дослідників, проживання носіїв милоградської культури у різному етнічному оточенні спричинило певні відмінності в культурі різних регіонів милоградської етнокультурної спільноти і, внаслідок цього, виникнення локальних варіантів на території її поширення, які мали етнокультурну специфіку [1, с. 251]. В епоху пізньої бронзи на території Західнополісько-волинського регіону проживали носії тшинецько-комарівської культури, які, на думку багатьох дослідників, є першопочатковим етапом праслов’ян. Можливо, що праслов’янські нащадки тшинецького населення увійшли до складу милоградської етнокультурної спільноти в Західнополісько-волинському регіоні. На цій території до її складу можливо також увійшли й нащадки висоцької культури, які тут проживали в попередні історичні часи. На думку дослідників, милоградська культура походить від лебедівської [1, с. 251]. Але Л. Залізняк вважає, що носії милоградської культури переселились у I тис. до н.е. з Південної Балтії на Полісся, Волинь та Середнє Подніпров’я [5, с. 448]. Якщо вірною є думка Л. Залізняка, то правдоподібно, що носіями милоградської культури були західнобалтські племена. За даними дослідників, в бронзову епоху та в ранньому залізному віці на південному березі Балтійського моря проживали балтські племена: це носії прабалтської культури та носії культури західнобалтських курганів, яку представляли західні балти [6]. Археологічні та лінгвістичні дані не зафіксували проживання праслов’ян в I тис. до н.е на південному узбережжі Балтійського моря. Такі різні погляди на появу милоградської культури на території України свідчать про невирішеність цього питання.


Прості правила декламації дозволяли позначити звуком пунктуацію і побудову речення. Певні мелодичні форми відповідали комам, паузам, крапкам і знакам запитань, наслідуючи характерні для цих моментів зміни інтонації в усній мові. Написання з використанням ладів розширило виразні можливості співу, тому що тепер композитор міг застосовувати у фразах мелодичні обороти, вже відомі до нього. З часом певні фігурації стали невід'ємною характеристикою того чи іншого ладу, надаючи йому певне забарвлення.


Почнемо з того, що Імперія більше не виконує своєї функції оператора стабільності на східноєвропейському просторі. Вона перетворилася на постійну загрозу стабільності та безпеці. Стара система колективної безпеки зруйнована, а місце оператора стабільності вакантне.


Слід уточнити критерії віднесення виникнення зарубинецької, зубрицької етнокультурних спільнот і вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення до середнього масштабу (постання східної гілки праслов’ян у складі зарубинецької етнокультурної спільноти відноситься до великого масштабу і це положення було обгрунтоване в моїй вищезгаданій статті): прийшлі неслов’янські іноетнічні племена, які були одними із складових частин створення зарубинецької, зубрицької етнокультурних спільнот і були етнічною основою вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення, а також місцеве балтське населення в цьому регіоні не переросли після виникнення цих етнокультурних спільнот і перебуваючи надалі у їх складі у племінні утворення більш вищого етногенетичного рівня, на відміну від праслов’ян, що сформувались у східну праслов’янську гілку. Це ж стосується й зубрицьких праслов’ян, які у складі зубрицької етнокультурної спільноти не піднялись на більш вищий щабель етногенетичного розвитку і були проміжною ланкою між зарубинецькими східними праслов’янами і склавінами. За даними дослідників, прийшлі етнокультурні спільноти, що були одними з етнічних основ формування зарубинецької і зубрицької етнокультурних спільнот і були основним населенням вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення в Західнополісько-волинському регіоні, були частинами етнокультурних спільнот за межами України – в Польщі (поморсько-підкльошевої, пшеворської, вельбарської), на землях якої був поширений їх основний ареал. Східні праслов’яни у складі зарубинецької етнокультурної спільноти не становили таку монолітну і переважну більшість населення, якою були в цьому регіоні слов’яни в Ранньому Середньовіччі. Праслов’яни були однією із складових частин різноетнічної структури зарубинецької, зубрицької етнокультурних спільнот і займали в них підлегле становище. Що стосується зубрицької етнокультурної спільноти, то крім неї праслов’яни проживали у складі й пізньозарубинецької, що свідчить про їх розпорошення в цей період. Те черняхівське населення, яке перебувало у складі вельбарсько-черняхівського етнокультурного утворення, теж не піднялось на більш вищий щабель етногенетичного розвитку.


Активна меншість визначає напрямок руху, хоча пасивна більшість визначає його темп.


Фото з фестивалю
FAQ