Середньовічний Хотин

Суд інквізиції Суд інквізиції — дуже цікава та приваблива для людини XXI століття тема. Коли ми говоримо «інквізиція», ми уявляємо собі дуже страшну картинку, яка виникає в нашій уяві переважно завдяки художній літературі та фільмам. Ми ніби бачимо ченців у темних рясах зі знаряддями для тортур в руках, сирі темні підземелля, в яких томиться і страждає безліч ув'язнених... Але подібні страхіття досить далекі від того, чим насправді була середньовічна інквізиція.

Усвідомлення цього факту рятує світи від хаосу, не лише комп’ютерні, а будь які. Бо будь що відбувається за протоколом. Горіх росте за вікном за певним протоколом, що його Господь Бог прописав для горіху, кицька народжує кошенят, а не крокодильчиків, бо є прописаний протокол, тобто програма розвитку і існування для кошеняти, як і для всього живого, або такого, що рухом та розвитком у часі та просторі імітує життя. Літак летить, чи зникає з радарів та зазнає катастрофи – знов таки за протоколом, або через порушення протоколу, що його конструктори прописали. Немає протоколу – немає життя, немає розвитку ситуації. І навпаки, є життя, шукай протокол, а за протоколом – конструктора, або Конструктора. Це найголовніший доказ Божого буття.

1655 р. цісар Фердинанд ІІІ на прохання єпископа Партенія затвердив школу при Мукачівському монастирі для підготовки священиків. Характерним є лист мукачівського ченця Гедеона Торчинського, де він просить у цісаря допомоги на школу і вказує, що у монастирі є 12 монахів (учителів), у школі є 8 дяків, учнів – 20, усі дуже злиденні. Подібні прохання до цісаря і папи повторювалися 1668, 1672 і 1689 р.

Але, здається, є хороша новина – ми – людство - маємо дещо в концептуальному арсеналі, до чого є сенс нарешті звернутися, подібно тому, як в 15 столітті такі самі розумники звернулися до Платона і до язичництва в мистецтві та філософії, що інші творці термінів потім назвали епохою Ренесанса, або Відродженням. Ми в своєму постмодерному світі, котрому в усьому начебто бракує свого власного досі невідомого досвіду, вже оголосили про смерть всього на світі, бо було майже все: повернення до всіх форм володарювання та мистецьких схем, комерціалізували вже всіх і вся, але ще не пройшли справжнього «відродження», тобто осмислення і прийняття переробленого досвіду Середньовіччя з його мисленням та відчуттям, з його поняттєвим апаратом.

Хоча ця адміністративна залежність була досить хиткою. На території Київського князівства творився справжній правовий хаос. Київ остаточно втратив свій столичний статус після зруйнування його Батиєм (1240 рік). З 1246 року титулярним князем тут був владимиро-суздальський Ярослав Всеволодович, який поставив свого намісника. Пізніше – Олександр Невський, влада якого також була номінальною. З 1263 року татари дозволяють князювати у Києві нащадкам владимирських князів. З 1263 по 1271 рік Київська земля вважалася володінням брата Олександра Невського Ярослава Ярославовича. Однак він також не жив у місті, задовольняючись формальним визнанням його влади з боку київського боярства.