Середньовічний Хотин

Зазначимо, що основними рушійними силами революції були середній клас, романтики-націоналісти та молодь, що в точності відповідає цим трьом складовим.

Отже, якщо під Середньовіччям ми розуміємо таку цивілізаційну систему, при якій ще не відійшло від людства розуміння своєї спорідненості з Богом та своєї відповідальності перед Ним, з всіма могутніми силами довіри до Творця, Якому люди ще не насмілилися закидати про Його остаточну смерть, то, взявши це за основу, ми можемо починати пошук загубленого нами протоколу нашого існування. Бо є підстави гадати, що саме тоді він і був загублений остаточно. І першою вправою було б з’ясування обставин, за якими ми відійшли від протоколу буття, визначення факторів, які завжди одні і ті самі, які сприяють невірному вибору шляху.

Державний устрій Візантії Візантійська імперія була єдиною древньою державою в Європі та Передній Азії, апарат влади якої вцілів в епоху великого переселення народів. Візантія була безпосередньою наступницею Пізньої Римської імперії, але її класова структура докорінно змінилась в VII—XI сторіччях: з рабовласницької держави Візантія поступово перетворилась на феодальну. Однак такі пізньоримські інститути, як розгалужений апарат центральної влади, податкова система, правова доктрина непорушності імператорської єдинодержавності, збереглись в ній без принципових змін, і це багато в чому зумовило своєрідність шляхів її історичного розвитку.

Зарубинецька етнокультурна спільнота виникла внаслідок декількох етнічних процесів – інтеграційно-парціаційно-консолідаційно-еволюційно-трансформаційним шляхом. Парціаційно-консолідаційно-еволюційний процеси стосуються лише постання східних праслов’ян у її складі. Поліський варіант зарубинецької етнокультурної спільноти сформували поморсько-підкльошева і милоградська етнічні основи (і можливо носії колишніх культурних пам’яток типу Могиляни) шляхом інтеграції. Ця етнокультурна спільнота постала на трьох етнічних основах, а в цьому регіоні – на двох, тому загальний шлях її виникнення – трансформаційний.

У ХІІ –ХІІІ століттях почали з’являтись закони, що визначали діяльність закликальників. У вищезгаданому «Реєстрі ремесел і торгівлі Парижа» вказу­валося: «Ніхто не може і не повинен закликати і тягнути покупця, який знаходиться біля іншої ляди або в іншій лавці; якщо хтось так зробить, він сплатить королю 5 су штрафу і 5 су цеху». Англійські статути XIV ст. попереджали: «Ніхто не має права рекламувати будь-що своїм криком. Якщо хтось так зробить, намісник має пра­во притягти його до суду й оштрафувати. Іншим разом у нього може бути відібрано все майно».