Середньовічний Хотин

Критерії віднесення виникнення празької етнокультурної спільноти до великого масштабу: 1. Постання етносу є найвищим і завершальним етапом етногенезу будь-якого народу, що свідчить про великий масштаб виникнення празької етнокультурної спільноти. 2. Таким чином виникнення празької етнокультурної спільноти є поворотним моментом в етногенетичній історії українського етносу, оскільки її носії, крім того, що вони вже були східними слов’янами, а не східними праслов’янами, вони вже представляли зародок українського етносу. 3. Лінгвістичні дані Г. Півторака свідчать, що в V – VI ст. остаточно розпалась праслов’янська етномовна спільність [8, c. 43], що припадає на часи існування празької культури. 4. Етнопсихологічна консолідація слов’ян, яка в Ранньому Середньовіччі набула значних масштабів, що знайшло втілення в усвідомленні ними належності до одного слов’янського племені, етносу. В цей історичний період на всіх слов’ян поширюється етнонім sklave, що на думку В. Барана «визначає рівень їхньої свідомості» [2, с. 272]. Оскільки український етнос повністю сформувався в більш пізніші середньовічні часи, то празька етнокультурна спільнота не була в повній мірі завершальним і найвищим етапом його етногенезу. Ця етнокультурна спільнота представляла початковий етап українського етносу в Західнополісько-волинському регіоні, тому вона стояла на більш вищому рівні етногенетичного еволюційного розвитку, ніж попереднє слов’янське населення на території України.

Учні під час занять. | Фото: kultursanat.kadikoy.bel.tr. Вважалося, що заняття краще запам’ятовуються, якщо студента періодично бити. Збереглося дуже багато середньовічних посібників, в яких учнів рекомендувалося пороти, бити батогом або тягати за вуха. Перепадало і деяким особам королівської крові. Хоча у англійських принців, які не виявляли великої ретельності, поруч завжди знаходилися хлопчики для биття, які брали на себе весь гнів викладачів.

Можна погодитись з точкою зору тієї частини дослідників, які пов’язують носіїв милоградської культури із балтськими племенами, оскільки вона підтверджується археологічними та лінгвістичними даними, але правдоподібно, що у її складі на території цього регіону перебувала й якась частина праслов’ян. На думку дослідників, проживання носіїв милоградської культури у різному етнічному оточенні спричинило певні відмінності в культурі різних регіонів милоградської етнокультурної спільноти і, внаслідок цього, виникнення локальних варіантів на території її поширення, які мали етнокультурну специфіку [1, с. 251]. В епоху пізньої бронзи на території Західнополісько-волинського регіону проживали носії тшинецько-комарівської культури, які, на думку багатьох дослідників, є першопочатковим етапом праслов’ян. Можливо, що праслов’янські нащадки тшинецького населення увійшли до складу милоградської етнокультурної спільноти в Західнополісько-волинському регіоні. На цій території до її складу можливо також увійшли й нащадки висоцької культури, які тут проживали в попередні історичні часи. На думку дослідників, милоградська культура походить від лебедівської [1, с. 251]. Але Л. Залізняк вважає, що носії милоградської культури переселились у I тис. до н.е. з Південної Балтії на Полісся, Волинь та Середнє Подніпров’я [5, с. 448]. Якщо вірною є думка Л. Залізняка, то правдоподібно, що носіями милоградської культури були західнобалтські племена. За даними дослідників, в бронзову епоху та в ранньому залізному віці на південному березі Балтійського моря проживали балтські племена: це носії прабалтської культури та носії культури західнобалтських курганів, яку представляли західні балти [6]. Археологічні та лінгвістичні дані не зафіксували проживання праслов’ян в I тис. до н.е на південному узбережжі Балтійського моря. Такі різні погляди на появу милоградської культури на території України свідчать про невирішеність цього питання.

У ХІІ століття з’явились перші вивіски, які були з дерева або полотна, зверху покриті позолотою. Це зазвичай були вивіски лавок, і з часом почали служити міським орієнтиром, оскільки номерів будинків ще не існувало. З часом функції вивісок збільшились – вони почали бути рекламою, що вплинуло на їх вигляд та характер. Вони почали бути більш привабливими, пишнішими. Для роботи над вивісками почали запрошувати скульпторів та художників. Ускладнився рельєф, були додані елементи декору.

Отже, останні зміни податку на нерухомість стосуються виключно окремих елементів податку та його техніки, але абсолютно не реформують податку в цілому, ще більше цементуючи його зміст на рівні середньовічних аналогів. При такому підході навряд чи варто розраховувати, з одного боку, на справедливість оподаткування, а з іншого — на одержання місцевими бюджетами достатнього обсягу коштів від цього обов'язкового платежу. Єдина добра новина для платників податків полягає в тому, що сьогодні податок, з огляду на гуманні ставки, встановлені законом, і високий неоподатковуваний мінімум, навряд чи поки що надто їх обтяжуватиме. Однак словосполучення "поки що" в цьому контексті є ключовим. Адже невідомо, яких непередбачуваних форм може набути середньовічний податок, недбало посаджений у сучасний, перенасичений стимулюючими добривами, ґрунт української фіскальної системи.