Середньовічний Хотин

Студентське життя у багатьох, як правило, асоціюється з гуртожитком, зубрінням, напівголодним існуванням і, звичайно, веселощами. Якщо звернутися до періоду Середньовіччя і пізніших епох, то стає ясно, що все не так вже й змінилося. Ось тільки за провини учнів карали батогами, а обряд посвячення в студенти більше нагадував знущання.

4. Як працювати з підручником. Перш ніж розпочати роботу з підручником, необхідно познайомитися з його змістом та структурою. Матеріал підручника об’єднано в п’ять тем, кожна з яких містить від чотирьох до шести параграфів, що, у свою чергу, поділяються на декілька пунктів. У тексті ви зустрінете слова і дати, виділені чорним шрифтом. Це означає, що на них необхідно звернути особливу увагу. Як ви вже знаєте з минулого року, історія, як і будь-яка інша наука, має власну термінологію, котру необхідно розуміти. Підручник містить дати основних подій, визначення понять і термінів, інформацію про видатних історичних діячів. Працюючи на уроках і вдома, необхідно обов’язково перевіряти себе, щоб переконатися, чи правильно ви запам’ятали хронологію подій, імена осіб, нові поняття і терміни.

Обізнані люди кажуть, що модернова фізика перебуває у поняттєвій кризі з початку минулого століття. Виявляється, немає термінів, щоб передати нове уявлення про реальність, незважаючи на те, що використати нові дані виявилося можливо, причому у воєнній галузі швидше за інші царини. Прикро. Отже і фізики і лірики шукають нової мови перш за все, яка була б здатна описати нові небокраї нашого досвіду і зробити нас іншими людьми, які перебувають ближче до так званої об’єктивної реальності.

Балтську приналежність поморської етнокультурної спільноти дослідники обгрунтовують наявністю балтських гідронімів на території її раннього поширення та археологічними даними (поховальний обряд). За даними В. Сєдова, по всьому ареалу поморської культури в VII – VI ст. до. н.е. (на території Польщі) знайдені сліди балтських гідронімів [13]. Є. Максимов зазначає, що гіпотеза про балтську приналежність поморської культури є найбільш достовірною [12]. Про участь носіїв східнопоморської групи лужицької культури у формуванні поморської етнокультурної спільноти свідчать різні спільні риси в їх поховальному обряді. В поморській культурі і в східнопоморській групі застосовувався обряд трупоспалення в урнах та існував звичай обставлення урн камінням [6, с. 95, 97]. Участь скандинавських племен у створенні цієї етнокультурної спільноти також підтверджують матеріали поховального обряду, а саме, наявність в ній лицьових урн та урнових будинків Як відомо, лицьові урни застосовувались в поховальному обряді поморської культури на її ранньому етапі. В. Сєдов пов’язує наявність лицьових урн в поморській культурі із міграцією в її ареал скандинавів [13]. Згідно з археологічними даними, лицьові урни на території Данії існували вже в пізньому неоліті. Зокрема, одна з таких урн знайдена у східній Данії. Її висота біля 11 см. [4, с. 37].

Довідатися про різні події минулого можна лише поєднуючи інформацію, отриману з різних історичних джерел. Руїни будь-якого середньовічного замку, мовчазні свідки минулих епох, завжди привертають до себе увагу істориків, письменників, поетів, збирачів фольклору й, звісно, просто любителів старовини та історії рідного краю. Замок, про який йтиме мова, розташований у селищі Середньому, що в Закарпатській області. В історичних документах Середнє вперше згадується на початку ХІV століття, а археологічні знахідки свідчать, що перше поселення виникло тут ще в епоху неоліту. Поява замку датується ХІІ століттям. Те, що нині залишилося від величної колись споруди, навряд чи привернуло би до себе увагу широкого загалу, якби не письменник Ден Браун і його нашумілий, для декого — скандальний, спекулятивний, а для когось — узагалі єретичний, роман «Код да Вінчі» та його екранізація. Завдяки книзі й фільму люди раптом відчули інтерес до тамплієрів — ордену християнських ченців-воїнів, заснованого 1119 року, після першого хрестового походу, і відлученого від церкви Папою Климентієм V у XIV столітті. Орден пішов у підпілля, але ще довго нагадував про себе, йому приписували величезні приховані багатства й таємні знання, які приховувала від народу реакційна Церква. У розпал «код-да-вінчі-манії» українські фанати дізналися, що оборонна вежа в закарпатському Середньому збудована саме тамплієрами, і почалося якщо не паломництво, то принаймні масове відвідування цієї споруди. ЗМІ зарясніли «сенсаційними» матеріалами про досі маловідоме селище, і навіть коли ажіотаж уже значно спав, в одному з інтернет-рейтинґів на кшталт «10 найцікавіших пам’яток України» десь посередині списку значився Середнянський замок, і саме у зв’язку з тамплієрами. Замок, тобто замкова башта, справді має стосунок до загадкового християнського ордену. Лицарі-ченці, які анітрохи не вважали за ганьбу займатися підприємницькою діяльністю, у часи своєї могутності вибороли собі привілей торгувати сіллю, яку видобували в Солотвині неподалік. На шляху від солотвинських копалень до європейських базарів вони вибудували мережу укріплень для оборони «соляної дороги» від лихих людей і збирання мита. Одним із таких укріплень і стала башта типу «донжон» у Середньому, зведена в ХІІІ столітті. Згідно з енциклопедією «Замки Підкарпатської Руси», це була вежа заввишки 20 метрів, площею 18,6 м х 16,5 м і стінами завтовшки понад 2 метри. Споруда наслідувала ще давньоримські сторожові вежі на Рейні та Дунаї. Окрім власне вежі, існувала також подвійна кругова захисна система валів і ровів із водою, а ще її оточував кам’яний мур із циліндричними баштами. Із певною натяжкою цей оборонний комплекс можна назвати й замком, хоч у класичному розумінні це неправильно. Вежа була призначена як для спостереження за шляхом, так і для нетривалої оборони. Усередині споруда розділялася дерев’яними перегородками на три яруси з драбинами, сходами й міцною середньовічною «столяркою». Після майже півторастолітнього володіння тамплієрами, відтоді, як вони потрапили в немилість, замок перейшов до іншого чернечого ордену — Святого Антонія, згодом — до ордену Святого Павла, а потім розпочався бурхливий, як і вся історія пізнього Середньовіччя, кількасотлітній відтинок часу, коли Середнє переходить із рук в руки різних господарів. У XV—XVI століттях у цій місцевості розвивається виноградарство, яким селище славиться й сьогодні. 1557 року володарі Середнього з роду Добо працею полонених турків видовбують неподалік замку чотири кілометри винних підвалів, які нині належать винзаводу «Леанка» й стали популярною туристичною атракцією, ключовою точкою «Закарпатського винного шляху». Під час австро-турецьких та австро-угорських війн XVIІ століття замок пережив низку ударів, на початку XVIІІ століття вежа відігравала певну роль у війні угорських куруців і дворян під керівництвом Ференца ІІ Ракоці проти Габсбурґів і знов потерпала від бойових дій. У мирний час ремонтувати її чергові власники Середнього не квапились, оскільки сувора оборонна башта не відповідала тогочасній архітектурній моді. При спробі реставраційних робіт уже за радянських часів (70-ті роки минулого століття) були знайдені сліди великої пожежі, яка завдала башті найбільшої шкоди. На жаль, у подальшому реставраційних робіт фактично не проводилося, окрім спорадичних розкопок. До слова, завідувач відділу архітектури Закарпатського крає¬знавчого музею Йосип Кобаль стверджує, що орден тамплієрів до Середнянського замку не має жодного стосунку. За його словами, ченці жили не в замку, а в монастирі, однак існує міф про те, що після їхнього вигнання з Франції тамплієри заховали у середнянській вежі всі свої чималенькі скарби. Інші ж історики стосунку лицарів-монахів до пам’ятки не спростовують, тому залишмо це спірне питання професіоналам. А кілька років тому в закарпатській пресі з’явилося повідомлення про те, що фортецю в Середньому планує відновити український осере¬док модерних тамплієрів — сучасного ордену на подобу своїх знаменитих попередників. Отак, зовсім несподівано, історія замку знову зрушила з мертвої точки. Але яким буде її продовження та чи буде воно взагалі?